БУВАЙ, ПОСТМОДЕРНЕ!

Філософськи студії 2000. Спеціальний випуск журналу «Генеза». К. 2000

“Генеза”, журнал Інституту філософії НАН України у своїх численних (порівняно з накладами) читачів завжди, — тобто з 1994 року, викликав тепле почуття “онтологічної довіри” — і мене в цій дефініції абсолютно не засмучує протиріччя, — бо “довіра” така була ( хто пам’ятає) часткою ще не вичерпаного кредиту, наданого суспільством своїм інтелектуалам. І коли інтелектуали не верещали “Геть!” та “Ганьба!”, не відшукували праукраїнців серед зелених пагорбів Фракії та в гирлі Тибру, а видавали один з не багатьох в Києві філософський журнал з кваліфікованими науковими текстами поданими у гарному публіцистичному стилі, бо не страждали професійним захворюванням – аутизмом зарозумілості, а хотіли, щоб їх читали, то журнал редагований С.Грабовським і читали, сприймаючи його академічне “походження” як своєрідний знак якості.
Нова книжка журналу з новою назвою “Філософськи студії 2000”, новим фундатором – науковим товариством “Гуманітарна колегія”, новим спонсором – посольством Королівства Нідерландів в Україні, новим дизайном та хвилюючим підзаголовком: “спеціальний випуск журналу “Генеза” має на меті “з’ясування деяких інтелектуальних сюжетів, завершених одночасно з тисячоліттям”. Бо (неможливо сказати краще ніж В. Пономарьов в передмові, то цітую): “ якщо деконструкція постає новітнім гранднаративом, якщо епістемологічний анархіст Дерріда перетворюється на поштивого класика … якщо екс-диалектики хизуються один перед одним власним вмінням відмінювати слово “дискурс”,- то це означає настання Доби Після Постмодерну ”.Таким чином, спецвипуск присвячено критиці постмодернізму, як світогляду, що вже відбувся, і можна споглядати та аналізувати його наслідки.
Хотілося причепити якогось тропа на кшталт “ загону сміливців, що вирушив у розвідку в примарні нетрі постмодерну ”,— та неможливо, — бо ясно сказано: редакція не завжди поділяє думки авторів, а тому про ніякий “загін”, тобто об’єднання однодумців, казати не можна. Позірно так воно і є. Відкриває випуск О.Забужко з високо піднесеним прапором лесезнавства і строгою статтею “Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки” в рубриці “Філософія культури”. Головна думка котрої, цілком природ на, коли знати погляди автора, полягає в тому, що сюжетні та інтелектуальні колізії п’єс Л.Українки, написаних на матеріалі античної історії, як і самі умовні “Рим” та “Афіни”, це тільки символи, радше евфемізми глобальної драми, що хвилювала Лесю: культурне насильство Російської Імперії над Провінцією – колискою справжньої культури.
Далі розділи і теми власно філософськи. У рубриці “ Онтологія” – С.Пролєєв зі статтею “ Актуальність скептицизму” і Т.Метельова з оптимістичною роботою “ Від біполярності до мультиверсуму ”, де йдеться творчі можливості людини в постмодерному універсумі. В.Лук’янець репрезентує рубрику “Теорія пізнання” статтею “ Філософський дискурс на зламі тисячоліть”; “Антропологічна рефлексія: деякі підсумки ХХ століття” В.Табачковського, зрозуміло в “Антропології”; стаття О.Мостяєва “ Неврівноважене суспільство” – в розділі “Філософія історії”. Для рубрики “Українська класика” вибрано роботу Чижевського “ Західноєвропейська філософія в старій Україні (ХY- XYIII ст.ст.)”, вибрано, безперечно, невипадково,- як прегарну ілюстрацію розповсюдження надбань західної думки у наших Пенатах. Задля просвіти і наснаги до прозорих аналогій.
Всі тексти ( Чижевському дамо спокій ) об’єднує притаманний авторам “Генези” чудовий стиль, ясність думки, несхвалення постмодернізму і одна особливість національної праці на терені науки, що відкривається, коли поцікавитись джерелами, поданими у примітках. В найкращих умовах О.Мостяєв, чиї зацікавлення пов’язані з історією. У нього достатній вибір праць і українських авторів, і актуальних україномовних перекладів, що підтверджує і так відоме: історична тематика єдина, де видавці якось зменшили дефіцит. Що ж до власне філософських статей, то вибір україномовних джерел у авторів настільки обмежений, що пересічний, але допитливий читач, зачудовано слідкуючи за вишуканими зворотами авторової думки і прислухаючись до віддаленої музики начебто знайомих імен “батьків постмодерну”, все ж таки не уникне сакраментального: “ Не читав, але…”. Я кажу про узагальненого читача, котрому не пощастило увійти у першу та єдину тисячу, на яку розраховано наклад такої, скажімо, книжки, як “Після філософії: кінець чи трансформація?”(К., “Четверта хвиля”,2000 ), де про всіх тих ліотарів, габермасів та гадамерів можна було б дізнатися, хоча б для того, щоб гідно оцінити інтерпретації В.Лук’янця.
Та не треба засмучуватись. По-перше, наклади самої “Генези” ще мізерніші. А по-друге, постмодернізм у філософії – це що? – лінгвістичний поворот. А таке співвідношення професійних філософів та “публіки”, коли і бездоганний виклад думок, і високу публіцистичну культуру мало хто спроможний оцінити, бо не володіє не те що “контекстом” – хоча б якимось текстом, що, мабуть, і виштовхнуло з підсвідомості образ невловимого загону, відважного, але поодинокого, сміливо можна за такий ( не маючи іншого) “поворот” мати. І тоді, попри всі книговидавничі та життєві негаразди, нас занурює просто у той таємний “пост”, нехай із заклеєним ротом, із заліпленими очами.
Тут би залюбки посміятися, коли б не стаття С.Грабовського у, так би мовити, необов’язковій рубриці “Медитації”. Стаття зветься “ Без назви”, не має жодної примітки, кінчається словами “три крапки” і вміщує блискучий ( без перебільшення) аналіз ситуації, маленький фрагмент якої викликав було легковажні веселощі, тої ситуації соціально-економічні, політичні, культурні наслідки. Коли б було кому, я б порадила передрукувати цей текст в котромусь із засобів масової інформації, бо є речі, які б не завадило розуміти всім, хто прагне не тільки “плакати чи сміятися”.
На закінчення номеру Т. Возняк викладає дивовижні інтуїції, гідні Еклізіаста в есе “Зауваги на тему постмодерну як цивілізаційної кризи ”. Його висновки про циклічність постмодернів як періодичних криз теологічної свідомості, просто зобов’язані трохи заспокоїти і налаштувати на епічний, тобто знову класичний лад. Амінь?

Comments are closed.