Дорога до храму

Хроніка –2000.( У двох книгах. Випуски 37-38; 39-40)

Перегортаєш вагому книгу “Хроніки” – і дихне солодким вітерцем ностальгії за благословенними часами I року її видання, коли меценати в ейфорії стрімкого початкового накопичення протягнули руку інтелігенції – хранителю Культури, — і та як в лихоманці почала діставати з під спуду, готувати до публікацій і видавати, видавати … Збірки та альманахи ліпилися з того, що пощастило “зібрати”. Дизайном, поліграфічною якістю не переймалися, бо чого варті таки миттєвості порівняно з великою Метою: ізведенням Культури з прірви мовчазного небуття на ясне світло друкованої сторінки. Треба було поспішати: хто знав, чи надовго вистачить меценатів.
Та ось вже і рік IX видання ( як зазначено на титулі), “Хроніка –2000” у двох книгах ( випуски 37-38; 39-40) має сукупно 1600 сторінок, благодійна організація “Центр практичної філософії”, чиїм коштом видається альманах, твердо підтримує високу мету упорядників сприяти формуванню “КУЛЬТУРИ національного ТВОРЕННЯ ”( курсив автора передмови та самого проекту А.Толстоухова), випуски з’являються з нормальною частотою, а враження від книжок “ Хронік” все одно таке, ніби їх укладали поспіхом. Коментар упорядників, який проголошує що “ в матеріалах, переважно досі малодоступних для широкого загалу, висвітлюється динаміка духовного життя української інтелігенції від давніх часів до сучасності” і що “ тематична структура випусків охоплює якомога повний спектр філософської думки: основи української ментальності, світоглядні проблеми культури і художньої творчості, питання історіософії, проблематику філософії релігії, історіософські основи національно-визвольного руху, гносеологічну проблематику, питання етики” залишається не більше як переказом змісту.
Та, зрештою, чого прискіплюватись , читай собі цікаві, потрібні, дорогоцінні набутки української думки, об’єднані переважно за хронологічним принципом по розділах: “Хронограф“, так би мовити вступ, де розглядаються проблеми української ментальності, викладаються думки митр. Іларіона( І. Огієнка) про візантійські впливи на культуру України та ін.; “ Хроніка XI-XYIII ст.” від митрополита Іларіона до Сковороди ( як на мене виключно цікавий розділ, завдяки текстам мислителів укр. бароко); “Хроніка XIX ст.”, що складається переважно з перекладів вчених діаспори і має підрозділ “Праці професорів Київської духовної академії”(дивись статтю А. Жуковського ); “Хроніка XX ст.” – Асмус, Чижевський, Шлемкевич, Шестов , — і в її рамках “ Українські ремінісценції”. Йдеться про I том.
І все ж, скільки не заглиблюйся в тексти, щось в “Хроніці” непокоїть, а схильність до рефлексії ( інспірована прочитаними філософськими творами) вимагає зрозуміти, що саме.
“ Несучасність”? А тому це і хроніки, щоб “явити розгорнуту панораму історії філософської думки … впродовж цілого тисячоліття”( цит., с. 17)
“Еклектичність”? Ну, це справа смаку. Видання заявлене як культурологічний, а не філософський чи історичний альманах, от і поєднує різні теми, стилі, жанри.
“ Неестетичність”? Тобто є претензії до дизайну: відсутності єдиного стилю в поданні текстів, неоковирне розміщення світлин, їх поліграфічна якість, дивовижний декор кінцівок ? Так це і є прихований стиль: позиція редакції не завжди ж збігається з думкою авторів, так чом вона повинна бути репресивною відносно дизайну кожної окремої публікації?
Що там іще? Обкладинка негарна? Не подобається композиція фрагментів? Скажімо, першої сторінки, де вгодована потилиця Пілата кидається у вічі, а від “нєблаголєпного” Христа пізнього Ге залишилася ледь половина? Дарма ! Істина, про яку зверхньо питає поганин нікуди не подінеться – на неї чатують суворі Кирило та Мефодій прямо на звороті – на другій сторінці. А на четвертій (там, куди заглядають, опрацювавши книжку), князь Дмитро Долгорукий пожертвував заради істини і головою, і ногами. Проте шлях до істини дидактично вказують “ взяті в кадр” руки: десниця гортає Святе Письмо, шуя – тримає чотки.
Спасибі обкладинкам – наочному посібнику, для жаданого розуміння концепції проекту, яку і не приховує, а навпаки, чітко артикулює А.Толстоухов, із риторичним натхненням, гідним трибуни. Концепція нескладна: всі раритети, надбання, таланти, від пам’яток Трипільської культури до праць Патонів “…- це наше загальноукраїнське духовне надбання, з ним ми йдемо в третє тисячоліття. Так само, як і любов до Батьківщини, свобода якої вистраждана і виборювана впродовж багатьох століть, справджується сьогодні…
І все це – Храм.
Храм України, явлений в часі і просторі історії … ” Через призму цієї володарюючої думки, як через окуляри для споглядання Смарагдового міста, всі , начебто наявні, недоліки альманаху обертаються на власні протилежності.
Незрозуміло грандіозний для періодичного видання масштаб часу обертається на символ безперервної “глибини” фундаменту того Храму. Запаморочлива кількість авторів, ще й примножена тими науковцями, хто робив біографічні начерки, покликана в свідомості читача об’єднатися в образ такого собі “собору вірних” української духовності, існуючому у якомусь єдиному, а, головне, інтелектуально і духовно злагодженому універсумі, в образ нехай і специфічної, але єдиної Церкви. І чого там лякатися квазі-теологічної лексики та фразеології, коли саме прислуговуючись ними і споруджено вищенаведену ідеологему Храму.
От і добре! Будівля вийшла переконлива і струнка. А інакше і не мало б бути: мета проекту – якнайшляхетніша; кваліфікація зодчих – якнайвища; наміри – якнайкращі.
І єдине, що заважає беззастережному захвату, і, власне, непокоїть — це невеличкі сумніви щодо конечної точки шляху, котрий такими намірами вимощено.

Comments are closed.