Суботній чоловік як альтернатива Буратіно

Василь Шкляр. «Ключ»

Не сказати, щоб вразила реклама, що сповіщає про запаморочливу кількість перевидань роману Василя Шкляра “Ключ” на протязі року, факт його експансії в болгарський культурний простір, шалений успіх у кіно продюсерів, упорядників університетських програм та редакторів, котрі завзято віддали шпальта своїх газет і журналів під рецензії, обсяг яких “уже давно перевищив формат самого роману”. Реклама є реклама. Не викликало захвату і повідомлення про гран-прі “Золотого Бабаю”, мабуть через власне невігластво, — назва цієї престижної премії не так намуляла вухо як імена Гонкурів чи Нобеля.
Прокреслюючи далі апофатичне коло, визнаю, що і репродукції гравюр бідолашного Ешера, заяложеного безперервним недоречним використанням не дуже заохочували, надто вкупі з дивною авторською передмовкою, яка суворо забороняє торкатися книги різним злочинцям, схильним хворобливо визначати кожний неповторний витвір, як детектив, еротику чи містику.
Признаюся, мене заохотила обкладинка. Дихнуло солодкою ностальгією за дитинством, жест рака-відлюдника, що тримає у витягнутій клешні ключик, нагадав картинку з улюбленої всіма радянськими дітьми казки дідуся Тетяни Толстої.
Отак, налаштована сентиментально (що, начебто, знімає підозру у тих ганебних читацьких відхиленнях), я протрималась досить довго, очікуючи чогось особливого, поблажливо ковтаючи і “давнього приятеля Жана Поля Сартра” і кілька перших “хранцузьких” прикрас діалогів, гідних Голохвастова , і підлітковий фантазм героїні, сексопатолога за фахом ( а як інакше визначити клінічну природу байки про валізу, напхану долярами , зниклого принца-мафіозі та термін вірності?). І навіть підсвідому фантазію(цього разу авторську) про “трьох відважних поросят” – Макса Фріша, Фрідріха Дюренматта та самого героя, Алексія Крайнього, об’єднаних здатністю вижити “на творчих хлібах”.
І, треба визнати, що крім роздратування інфантильним стилем та неоковирною фабулою твору, нічого гіршого за собою не помітила. А тепер, з метою визначення міри вашої читатьської дієспроможності, я вимушена стисло повідомити про карколомні пригоди героя, розлученого київського журналіста, безпритульного інтелектуала-поліглота, знавця грабара, фарсі і гуджараті, а також французької, який заробляє на життя вигадуванням статуту і програми якоїсь партії, а також, попри всю неохоту, вимушений очолити “відділ убивств” газети “ВВ”, зглянувшись на відчайдушні вмовляння редактора. І, коли ви зважитесь назвати цей твір … ну, далі відомо.
Тож герой, сповнений, екзистенціальної нудоти, чи свободи, (див. ”гросбухи Жана-Поля”), потрапляє до злачного місця, “Трьох поросят” ( не тих, якихось інших. А може тих самих ..), кав’ярні, чий прототип відомий всій тусовці. Посидівши трохи з друзями ( впізнай за описом геть усіх, бо ж це найцікавіше!), він ладен йди світ за очі, але на вулиці невідомий дає йому ключа від квартири (див. різні джерела) і герой оселяється там, спершу просто переймаючись долею зниклого невідомого, а потім, за невблаганними законами дешевих містичних трилерів, перебираючи частково на себе і його сутність. Пошуки незнайомця (почасти самого себе — агов, Максе Фріше! – а почасти зниклого геніального невизнаного – звісно — художника), поєднані з романтичним (еротичним?) турне до готелю «Старий Млин», — лігва злочинців: темношкірої наркоманки Каміли – єдиного великого кохання зниклого генія, її сутенера, схибнутого вуаєриста ( див. “Словник сексологічних термінів”), міліціонера Саватія та бика–афганця Жори. Це визначає подальшій перебіг подій.
Ці пригоди, оздоблені саморобною кабалою з містикою імен (вбивцю звуть “Саватій”- “людина суботи” в перекладі з гебрейської, саме тої, яка знавцю давніх мов, як на гріх, невідома); містикою чисел ( три – номер дома, три поросяти – тих і тих, три “суботніх чоловіка”: вбивця, художник та герой, три зубця на ключі і т.п.) і начебто вишуканими еротичними сценами нагадують таку собі ковдру з клаптиків, не надто охайний печвок, де орнамент зсунуто, а стібки пнуться в око.
За багатьма ознаками: зухвалою банальністю метафор ( на автопортреті зниклого художника зображено рака-відлюдника , Каміла – наркоманка, і тому художник пише шприцом, — подібного безліч); сміховинно-багатозначними формулами ( “Коли я постану із праху…”), що не мають адекватного смислового навантаження; химерною символікою, тощо, можна було б сміливо визначити жанр роману як пародію, і сподіватись отримати екранізацію з назвою, наприклад: “Тривіальне чтиво”. Де, прагнучи завершити вичерпаний сюжет, герой передає чарівного ключика по естафеті, а сам розчиняється у темряві буття. ”Вуаля. О’ревуар”, — по-блюзнирськи підморгнуло б на тлі титрів око з гравюри Ешера — останньої ілюстрації в книзі.
А так – нецікаво, зарозуміло, але не дивно. Тож вам Суботній чоловік, а не Буратіно.

Comments are closed.