Чудовисько, або суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної

Гоббс Томас. Левіафан. К.: «Дух і літера».2000

“Від сильного удару здригнувся ешафот … коли він машинально підніс очі та голову, йому на лоба впала тепла крапля. Дійшовши до своєї кімнати, зазирнув у дзеркало і побачив на лобі широку червону пляму. Торкнувшись її рукою, Атос зрозумів, що це кров короля і знепритомнів.”

Ці драматичні події: англійська буржуазна революція XVII століття, громадянська війна, страта Карла І, протекторат Кромвеля, заколот шляхти у Франції, — відомі кожному підлітку як тло пригод чотирьох мушкетерів “Двадцять років по тому” — передували появі праці Томаса Гоббса, англійця і, безперечно, дивака. Інакше чого б йому, хто поділяв погляди Ф.Бекона, дружив з Галелеєм, тож зазирав у його телескоп і споглядав (як небагато хто) кратери на місяці та плями на сонці; йому, знаному опоненту Декартового “Міркування про метод”, скептику та радикальному матеріалісту вдаватися до тропу і називати серйозний твір ім’ям біблійного монстра – Левіафана, додавши, правда, що йдеться про “суть, будову і повноваження держави церковної та цивільної”. І зробивши тим невеличку поступку науковому загалу, на ті часи не надто схильному до рекламних трюків з назвами (перше видання здійснене в Лондоні, в1651 році). Метафора вийшла яскрава, але прозора. Зразу ж, на обкладинці, позбавляючи жодного шансу наступні покоління жадібних герменевтиків, її сенс відкривав малюнок: “ князь синів гордості” посідав трон, а його статура , тіло в понятійній системі Гоббса складалося з них самих, маленьких та незчисленних.
Кожен з них, за сформованими к середині 17 ст. інтелектуальними уявленнями мав “природні права”, як то право на збереження життя, наприклад. А от як сталося , що люди – “сини гордості” ще не винищили одне одного, ці права реалізуючі, і яким би мав бути стан речей надалі, щоб вони цього і не зробили, — ось головні питання , що хвилювали свідомість Гоббса як вченого, і як європейця . А можливо і в інший спосіб, бо ж не існувало у 17 ст. парадигми “європейця”, а також улагодженого словника наук про суспільство, і парадигми “суспільства” теж; натомість – складалася мова науки: оптики і механіки; аналітичної геометрії та матаналізу. Тож “методи” “дискурсів” не мали звичних для нас меж, і, коли Галілей трактував про “природну владу” як універсальну якість природного тіла, і владу цю визначав як силу інерції, маючи на увазі всі фізичні тіла, від небесних до камінчиків на дорозі, то зовсім не дивними видаються і пролегомени Гоббса, де прислуговуючись низкою аналогій, він людину порівнює з механізмом, де “серце – це пружина, а нерви – жили, а суглоби – коліщата”, а державу – зі штучною людиною, в якої верховна влада – штучна душа, урядовці — штучні суглоби, нагорода та покарання – нерви і т.п. І природну і штучну людину – державу він має за специфічні тіла , звичайно, інакші ніж неживі, але теж, зі своїми природними якостями.
Ідея щодо держави – тіла не нова, але у Платона це було скоріш поетичним порівнянням задля доведення необхідної гармонійності своєї ідеальної конструкції, а Гоббс з прискіпливою увагою фізика-експериментатора спостерігає за складним рухом усіх цих “тіл” і заради наукової об’єктивності не має змоги брати до уваги різні фантастичні чинники, як, наприклад, догмат про богоданну владу короля.
Наслідком такої наукової доброчесності було те, що по-перше “Левіафан” містив радикальну біблійну критику, а до того ж ядучу антипапську сатиру; і Гоббс вже ніколи не звільнився від обвинувачення в атеїзмі та єресі. А по-друге – його політичне оточення емігрантів — роялістів визнало його зрадником і від підозри у нелояльності до трону Гоббс теж ніколи вже не позбавився. …“Чи левіятана потягнеш гачком і йому язика стягнеш шнуром?… Чи він буде багато благати тебе, чи буде тобі говорити лагідне?” (Кн.Йова 40, 25-27)
Коли б мене спитали для чого читати цю “археологічну” книжку, і яка від неї користь (а той хто пише про книжки “по умолчанию” зобов’язаний відповісти саме на це питання – більшого від нього і не чекають), я б не стала посилатися на думку кембріджського науковця, який назвав “Левіафана” “одним з фундаментальних текстів нашої політики”, а відповіла б так: тому, що вона цікава. І мала б на увазі не тільки сам класичний твір Гоббса, все одно приречений своїм статусом та віком на не-прочитання, яким і є задзеркалля інтерпретацій, а також видання “Духа і літери” (спільний проект з телеканалом “1+1”, відповідальні за випуск К.Сігов та Л.Фінберг).
Матеріали, що супроводжують текст відібрані і скомпоновані на тому рівні культури наукового видання (стабільного для всіх книг цього видавництва), аналоги до якого важко відшукати серед новітніх фоліантів з подібним грифом. До наукового апарату кембриджського видання 1991р. за яким робився переклад) і так незвично вичерпного для нас, – коментарю, де, наприклад, є такий розділ як “Подальше читання” – складена автором передмови Річардом Таком докладна і стисла бібліографія, придана і передмова до українського перекладу і, головне, примітки (Т.Польська та В.Малахов), які і є, власне, простором зустрічі допитливого читача із вченим та сумлінним упорядником книги.
У виданнях “Духа і Літери” цей простір не буває пустим чи захаращеним брухтом. Напевне тому, що кімнати редакцій розташовані серед аудиторій Києво-Могилянської Академії і “становище зобов’язує” кожний день стикатися з потенційними читачами, що потребують книжок, які б вдовольняли найвищим вимогам наукової та поліграфічної якості. Бо інше не варто читати.

Comments are closed.