… і Вільям Бікфорд, і Жорж Кюв’є

А. Курков. Бікфордів світ: 1985-1989. К. 2001
“ Кто не успел, тот опоздал”. Ця приказка, сформульована мовою оригіналу свіже виданого роману А.Куркова влучно ілюструє перше враження. І не будемо дратувати загал безглуздим щодо мистецтва та його окремих витворів питанням “На що воно?” – загальною тезою подальших вражень від читання. Бо ж іще з часів кенігсберзького відлюдника відомо, що і перше, і друге не вміщує жодної мети, а має сенс кожне в собі. Виходячи з цього, зовсім ніяких питань не маємо і до видавництва “Фоліо”. Тож залишимось у гордовитій порожнечі питань риторичних, а оскільки текст А.Куркова і таких не викликає, обмежимось “наративом”.
І без підказки дати створення роману “Бікфордів світ”: 1985-1989, ми б її впізнали за незабутніми ознаками панівної в останні роки радянського ренесансу літературної рецептури домашньої кухні прото-пост –модерну : одна частина – будь-якого ( тільки не соц-) реалізму; дві частини – містики помірної концентрації; критики системи – скільки займе; все ретельно перемішати в часі і просторі; випікати до апокаліптичного фіналу. Для смаку додати мови “Чевенгуру” (і як втриматись – тільки-но, у середині 80-х, його прочитали).Прикрасити сюжетом за бажанням.
Сюжет ( власне оригінальний інгредієнт страви) у “ Бікфордового світу” такий: матрос Далекосхідного флоту Василь Харитонов, що ходив на баржі, яка підвозила динаміт для “ наших ” розвідно-диверсійних груп, що діяли в тилу ворога начебто за часів Вітчизняної війни ( час в романі нелінійний), після корабельної аварії вирушає світ за очі, причепивши до рюкзака бікфордів шнур. Його мандри примарними розлогами Совка, зустрічі з архітиповими, символічними та потойбічними персонажами, серед яких божевільний Генерал, музики з “Музлагу”, робітниця Євдокія, щур, вовк , Вільям Бікфорд, слідчий КГБ, матроси “Аврори”, чорний дирижабль із умовним “ генсеком” складають основну сюжетну лінію. Внутрішня еволюція героя завершується невдалою спробою підірвати увесь побачений світ, підпаливши бікфордів шнур, що протягнувся крізь нього. Роман закінчується потопом, де гине і герой, побачивши насамкінець, як він же із Євдокією, немовлям та незнищенним шнуром щасливо відпливають на атомоході “ Ной” в прийдешнє.
І хто скаже, що подібні страви нам не подобались, і що ми не читали захоплено Аксьонова, Макаєва, Кабакова? Звичайно, читацькі смаки були більш витонченими, ніхто не мав ті твори за літературу класу “А”, та вони були “вбудовані” в час, їх символіка, зміст, алюзії знаходились у витонченій відповідності з інтелектуальними сподіваннями читачів ,- тобто книжки ті були актуальні, діяльні у прямому значенні латинського слова.
От там, у своєму часі, діяльним, необхідним, популярним і міг би бути роман А.Куркова. І тільки тоді, своєчасно, міг би отримати власну частку вічності, довгу чи миттєву, яскраву чи непомітну, але таку, за для марних пошуків якої сьогодні не прийшлося би вдаватись до кумедної ідентифікації “ втраченого жанру” у термінах новітнього рекламного сленгу. Це справа безперспективна, до того ж її спроба художньо не доброчесна. Бо, коли ти вже передрік потоп, але сподіваєшся, що в такому катаклізмі рукописи не горять, треба бути готовим то того, що за швидкоплинний постапокаліптичний час вони встигли добряче звапнуватися, і це зробило їх безнадійно герметичними для нового, післяпотопного, читача.
Наступний і неминучий крок – ідентифікація втраченого змісту. Завдання, яке може виявитись до снаги тільки досліднику масштабу Жоржа Кюв’є, котрий спромігся ідентифікувати скам’янілості невідомого походження як кістки динозавра.

Comments are closed.